Сидоренко Віктор Костянтинович, Брехунець Анатолій Іванович - ФІЛОСОФСЬКІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ - Каталог файлів - ІІ Міжнародної науково-практичної
Середа, 07.12.2016, 15:26
ІІ Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
ФІЛОСОФСЬКІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ [38]
ФІЛОСОФСЬКІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ
ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ ДОШКІЛЬНОЇ, СЕРЕДНЬОЇ ТА ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ НА ЗАСАДАХ К.П. [43]
ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОМПЕТЕНТНІСНОГО ПІДХОДУ В НЕПЕРЕРВНІЙ ОСВІТІ [17]
ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ [18]
ПРОБЛЕМИ КОМПЕТЕНТНІСНОГО ПІДХОДУ У ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ У ВИЩІЙ ШКОЛІ [47]
УПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМИ КОМПЕТЕНЦІЙ ЯК ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ КОНКУРЕНТНОЗДАТНИХ ФАХІВЦІВ [27]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
 Каталог файлів
Головна » Файли » ФІЛОСОФСЬКІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ

Сидоренко Віктор Костянтинович, Брехунець Анатолій Іванович
[ Викачати з сервера (118.5Kb) ] 09.02.2013, 15:02

СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ПРОЕКТНОЇ КУЛЬТУРИ

 У статті розкрито сутність проектної культури як важливої складової сучасного освітнього процесу. Показано, що проектна культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього світу, визначає рівень розвитку перетворювальної діяльності людини, що дозволяє їй ефективно брати участь у сучасних технологічних процесах на основі гармонійної взаємодії з природою, суспільством і навколишнім середовищем.

Ключові слова: культура, перетворювальна діяльність, проект, проектування, технологія, проектна культура.

 

 Постановка проблеми. Наростання інновацій у сучасному світі і в сфері освіти актуалізує не тільки питання формування проектної культури, а й визначає необхідність розробки понятійного апарату її дослідження. Актуальність розкриття сутності поняття «проектна культура» в рамках шкільної освітньої галузі «Технологія» пояснюється тим, що в основі її змісту, відповідно до Державного стандарту, лежить реалізація проектної діяльності, у процесі якої і виявляється означена культура. Поняття «проектна культура» за структурою і змістовим наповненням є складним поняттям. Як структурні одиниці у зазначеному словосполученні виокремлюються поняття «проект» і «культура». Щоб розкрити сутність поняття «проектна культура», необхідно розглянути визначення виокремлених структурних одиниць.

Мета написання статті – розкрити сутність та характерні ознаки проектної культури як інтегральної культури нового типу.

Виклад основного матеріалу. Поняття «культура» майже однаково називають у більшості європейських мов. Цей термін широко вживається у всіх сферах людської життєдіяльності. У сучасній культурології існує надзвичайно багато визначень зазначеної дефініції, жодна з яких не стала загальноприйнятною. І, як зазначає вчений зі світовим ім’ям Іван Дзюба, хтозна, чи перспективні пошуки тотальної формули культури – «явища динамічного, що перебуває у стані вічного творення і принципової незакінченості, а отже, й принципової неозначеності[8, с.192]». Зрозуміло, що ми не ставимо за мету знайти остаточне визначення поняття «культури», разом з тим усвідомлюємо, що розгляд та аналіз різних аспектів визначень цього поняття наближає нас до розкриття його багатогранного змісту.

Відзначимо два основні підходи до визначення культури. Перший підхід – соціологічний, який будується на протиставленні сфер «Культура-Натура». У буквальному перекладі з латинської мови слово «культура» («culture») означає культивувати або обробляти землю з метою забезпечення потреб людини, а також результат цієї діяльності [26, с.248]. Під культурою, на противагу природному, тобто не створеному людиною, розуміють способи і продукти (артефакти) людської діяльності.

Беззаперечним фактом визнається те, що культура є витвором людських спільнот, їхньої діяльності. Проте виникає питання, звідки беруться сили, які знищують культуру? І тут є потреба зрозуміти, що саме в людській діяльності створює культуру, а що її руйнує. Актуальними також є такі питання: Яка діяльність реалізує позитивні можливості людей у різних сферах практики? Яка діяльність змінює культуру, а через неї і саму людину?

Категорії «культура» та «діяльність» історично взаємообумовлені. Саме діяльність є всезагальною визначеністю культури, її предметної сфери, умовою творення смислових потенціалів «життєвого світу». У свою чергу, культура є універсальною характеристикою діяльності, яка «задає соціально-гуманістичну програму і визначає спрямованість того чи іншого виду діяльності, її типологічних особливостей і результатів [18, с.72]. Проте культура не зводиться тільки до діяльності. Окрім актів дії, вона включає духовні обрії людини, її внутрішній досвід. Відоме віковічне прагнення людини до відбиття своїх відчуттів, ідей, уявлень про явища світу у різноманітних предметних формах, у знаках і символах. Устремління людини, що об’єктивуються, є найважливішою умовою її природного розвитку та здоров’я. Саме тому другий підхід – аксіологічний, який інтерпретує культуру як систему матеріальних та духовних цінностей, є особливо важливим для нашого дослідження з огляду на вимоги сучасного суспільства щодо формуванням нового типу проектно-технологічної культури.

У 30-і роки ХХ ст. вітчизняний дослідник української культури Дмитро Антонович висловив думку, що «культурою вважаємо все, що має людина чи громада людей не від природи, а вже від власного розуму і власної творчості як у царині матеріальній, так і в духовній, в царині громадського життя, звичаїв та побуту[25, с17]». Для нього культура не результат, а процес, певний рівень розвитку.

Леонід Баткін у свій час піддав гострій критиці тлумачення культури, яке зводиться до чогось закінченого, що передається з покоління до покоління, що можна вивчити і на перший план висунув актуальну творчість як центральний аспект культури. Він стверджує: «...культуру не можна «знати», її ніколи не знають, її творять[2]». На творчому акті як визначальному елементі культури наголошує також Євген Маланюк: «Під прийнятим у нас словом «культура» розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо: мова йде про створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту[ 13 ]». У праці «Наукова теорія культури» Броніслав Малиновський поглибив концепцію культури, де наголосив на розумінні її як процесу, а також висунув ідею про функціональність культури та інституціональність її організації [ 27 ].

У своїй науковій концепції культури Анатолій Свідзинський зробив спробу синтезувати різні аспекти такого складного явища, як культура, розглядаючи її як феномен самоорганізації ноосфери, яка є системою ідей, що їх породжує людський розум. Вчений визначає означену дефініцію як процес самоорганізації, тобто процес творення нового, який охоплює артефакти культури. Процес самоорганізації, що починається в одній сфері буття, виходить за її межі і впливає на процеси в інших сферах. «Розпочинаючись у ноосфері, культура глибоко впливає на всі аспекти людської діяльності, організовує матеріальне виробництво, стосунки людей між собою, а також людини з природою, власне все її буття у світі [20, с. 32]».

Отже, як процес самоорганізації, культура потребує творчих зусиль її носіїв, творення нових цінностей, нового творчого продукту. Якщо такі зусилля не докладаються, культура завжди занепадає, не зважаючи на її вагомий, набутий віками, потенціал. Таким чином, стан культури визначається рівнем культури її конкретних носіїв, їхньою творчою активністю, що спрямована на користь для добра нації, на створення простору, у якому твориться порядок, із якого відповідно витісняється хаос.

Слід зазначити, що існуюча нині проблема творчої активності особистості і, відповідно, суспільства є як наслідком, так і причиною занепаду культури, кризи духовних цінностей. Ми наголошуємо на надзвичайно важливій ролі впливу сфери освіти на процеси майбутньотворення. На жаль, зараз не в повній мірі враховується той факт, що саме освіта як найбільш технологічна і гнучка частина культури працює на майбутнє, закладає основи прийдешніх змін. Стає очевидним, що від освіти багато в чому залежить, чи будуть конструктивними ці зміни.

Ще античні мислителі вважали, що духовний розвиток людини, її здатність до самовдосконалення є не менш важливим, ніж розвиток економічних сфер суспільства. В основі економічної діяльності лежить певна психокультура, що потребує відповіді на запитання: для чого заробляти гроші? Реалії сучасного життя показують, що теперішні можновладці не усвідомлюють значення розвитку духовної сфери життя народу, національної культури як головного чинника розвитку держави. Тому найголовніше завдання освіти – зростити покоління, яке буде усвідомлювати феномен культури як ціннісно-смислове творення свого життя, своєї держави.

У своїх працях учений Іван Дзюба розглядає сучасну українську культуру як систему, як цілісність творчих сил народу і вказує на важливість потреби усвідомлення себе як частки цілості української культури, «...за яку ти відповідаєш і від рівня якої сам залежиш у своїй творчій долі [8, с.578]».

Саме тому важливим є розуміння культури, що розгортається в духовній сфері і визначається як формування вищих якостей людини з погляду вищих смислів. Одним із найбільш повних визначень культури може бути таке: «Культура – це реалізація потенціалу творчої діяльності, що характеризується відтворенням історичного досвіду в його потенціальності, невикористаних можливостях його подальшого збагачення». Цим самим підкреслюється, по-перше, наявність у будь-якому витворі культури історичного досвіду, по-друге, її конституювання як смислопороджуючої системи, яка подає буття як текст [10, с. 56]. Це визначення підтверджує думку багатьох культурологів, що культуру не можна знати, її можна лише творити чи власною майстерністю, чи «потрясінням свого серця», чи тим і другим водночас.

Джерела культури знаходяться у природі душі і духу, у вічному пошуці та природній гідності людини. Культура на сучасному етапі розвитку цивілізації розглядається як світ людини, головна умова розумного життя, яке рятує особистість і суспільство від деградації, загибелі та кризи, на яку вказують інтелектуали світу. Культура повинна бути прийнята і відтворена усвідомлено людиною і суспільством. Здібність людини творити актуальні цінності і вміти використовувати їх у житті є найважливішою характеристикою людської особистості, її життєдіяльності – це і є нашою культурою. Таким чином, місія сучасної освіти полягає у відтворенні та творенні культури, що є запорукою формування особистісних якостей дитини, її суб'єктивізації.

Аналіз наукових джерел дозволяє нам стверджувати, що культура як смислоутворююча система зумовлює розвиток людської спільноти, тому що головними функціями її є: по-перше, побудова власного життя на досвіді (інформації) минулих поколінь, що розв’язує проблему самовідтворення як мінімальну умову існування кожної культури; по-друге, реалізація потенціалу творчої діяльності особистості та суспільства, що забезпечує оновлення життя нації; по-третє, консолідація людських спільнот, єднання нації через творення спільних духовних цінностей, що визначають її глобальну поведінку, характер діалогу культур [15, с.10].

Поняття духовних цінностей є центральним в культурології. Вони формуються культурою і водночас скеровують дію тих механізмів, які здійснюють функції культури. О. Генісаретський [ 7 ] розвиває думку про те, що культура стала сприйматися як простір, у якому створюються, зберігаються і затребуються різноманітні цінності.

Французький інтелектуал Анрі Мальро проголосив, що «ХХІ століття буде століттям духовності або його зовсім не буде». Що ж таке духовність? Цим словом позначають усвідомлення єдності вічних цінностей – істини, добра, краси як джерела всіх витворів культури. Духовне включає гармонію трансцендентного (віра), раціонального (логос) і поведінкового (мораль) і є динамічним осердям культури [12, с.24]. Це важливе для сьогодення поняття визначається як ціннісне «домобудівництво» особистості, якщо під нею розуміти не тільки неповторність внутрішнього світу індивіда, а й індивідуальну неповторність нації, бо вона сама є історичною особистістю У культурології сформувалося твердження, що культура існує лише в національному вигляді, бо саме нація втілює історичний досвід, творить актуальні цінності сучасності і є визначальною сферою функціонування культури [10, с.68]. Втрата народом своєї культури призводить до розчинення її в інших народах.

Україна потребує відродження своєї культури, віковічної духовності, яка зробила її суб’єктом світової історії і яка сягає часів Київської Русі, навіть ще глибше. Шлях до відродження лежить найперше через творення свого культурного простору без усіляких обмежень, через взаємодію з іншими культурами, через актуалізацію цінностей світової цивілізації. Якщо світ розглядати як модель єдиного цілого, то, зрозуміло, що вона складається із взаємопов’язаних елементів суб’єктивного. Розвиток такої моделі визначається цілями, які ставлять перед собою суб’єкти історії (нації), а також цінностями, які творяться їхніми культурами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Здійснення і усвідомлення актів творення, переходу від потенційного до актуального, від минулого до майбутнього актуалізують питання творення інтегральної культури нового типу. Тепер вона має декілька назв. Дослідники О. Генісаретський, К. Кантор, С.Кримський, В. Сидоренко, В. Чернобитов відмічають, що суттєвою особливістю нашого часу є формування «проектної культури», по термінології Бруса Арчера – «третьої культури», по термінології В. Вєсєлова, О. Новікова, Д. Новікова, Н. Матяш, Н. Семенової, В. Сидоренка, А. Цимбалару, Л. Хоружої [9, с.11; 14, с.14; 17, с.7] – «проектно-технологічної», яка полягає в тому, що продуктивна діяльність людини (закладу, підприємства, організації) розбивається на окремі закінчені цикли, які називаються проектами [17, с.8]. Інші дослідники – В. Нікітін, В. Симоненко, Ю. Хотунцев уживають термін – «технологічна культура» [22, с.51].

Існують думки, що найбільш точним визначенням нового типу універсальної культури є «проектно-технологічна культура». У цьому новому типі культури ключовими словами стають поняття: проект, технології і рефлексія. До того ж два із цих понять мають протилежне значення: проект (від лат. projeсtusкинутий уперед) і рефлексія (від лат. reflexioвідображення, звернення назад). Рефлексія – 1) осмислення людиною власних дій і їхніх законів, діяльність самопізнання, що розкриває специфіку духовного світу людини; 2) самоаналіз, роздуми людини над власним душевним станом [24, с.587]. У розумінні психології рефлексія – розумовий розвиток, спрямований на пізнання людиною себе: поведінки, дій і вчинків, почуттів, здібностей, характеру та інших властивостей своєї особистості [19, с.300].

Проект, зорієнтований на здобуття реальності як предмета творіння і конструювання, не є витвором нашого часу. Людині як діяльній істоті вони були притаманні завжди. Усе, що було необхідним для життя в уявленнях того чи іншого історичного періоду, – усе проектувалося. Але ця діяльність не була усвідомленою як проектна і не була організована так, як вона організована в наш час. Тепер ці поняття використовуються у виокремленому науковому вигляді і стали об’єктами теоретичного аналізу.

Вважається, що вперше використав термін «проект» у 1908 році Д. Снезден [23, с.108-118]. Потім це французьке слово запозичили і наповнили новим змістом науковці Всесоюзного науково-дослідного інституту технічної естетики (ВНДІТЕ). Також відомо, що гносеологічний аналіз актів конструювання та теоретико-пізнавальних засобів, за допомогою яких будується феномен проекту, був проведений у XVIII столітті І. Кантом. Він уперше доказав, що між емпіричною та теоретичною діяльністю виступає творча сила продуктивної уяви, яка опосередковує ці сфери актами конструктивізації. Звідси він зробив висновок про евристичну роль структур, креслень, схем, що мають гідність інтуїтивних чинників трансформації емпіричного в абстрактно-теоретичне й навпаки. Конструктивні акти становлять діяльну основу пізнавального процесу, що є головною умовою проектування.

Становлення проектної культури відбувалося у практико-виробничій сфері. У словниках знаходимо таке визначення проекту: проект – (лат. projectus – кинутий уперед) – 1.Сукупність документів (розрахунків, креслень тощо), необхідних для зведення споруд, виготовлення машин тощо. 2. Попередній, загаданий текст будь-якого документа. 3. План, задум організації, влаштування, заснування будь-чого [ 24 ]. Традиційними також є такі визначення, як: «задуманий план дій, задум, намір» [ 6 ]; «прототип, прообраз передбачуваного або можливого об’єкта, стану» [ 3 ].

У зв’язку з тим, що головною ознакою нашої епохи є процеси майбутньотворення, які характеризуються посиленням процесів цілепокладання (проектування) та цілереалізації (технології), з’явилося і широко розповсюдилося сучасне розуміння змісту поняття «проект». Сутність значення проекту в педагогіці розкривається сукупністю таких визначень:

проект – це будь-яка робота учнів, виконана від «усього серця» і яка має певну цільову настанову (Кільпатрик);

проект – цільовий акт, діяльність від «усього серця», що з визначеною метою відбувається в певних суспільних умовах (Кільпатрик);

проект – це завдання, які виконуються в природних умовах (Стефенсон);

проект – це досить тривала і послідовна діяльність, яка виконується учнем для досягнення реальної мети та вирішення життєвої проблеми (Уоткінс);

проект передбачає активну й мотиваційну участь школяра у процесі його виконання (Вудхелл);

проект – організація і виконання певного цільового завдання (Архангельський).

       Сучасні науковці по-різному тлумачать значення поняття «проект». Наприклад, за визначенням В. Буркова і Д. Новікова, проект – обмежена в часі цілеспрямована зміна окремої системи зі встановленими вимогами до якості результатів, можливими рамками витрат засобів і ресурсів та специфічною організацією [4, с.8]. Ф. Бегьюлі розуміє проект як послідовність взаємопов’язаних подій, які відбуваються протягом установленого обмеженого часу і направлені на досягнення неповторного, але в той же час означеного результату [5, с.114]. Як систематичну форму організації діяльності у взаємозв’язку її теоретичного та практичного аспектів, розуміє проект С. Кримський [11, с. 327]. О. Генісаретський розглядає проект як передбачуваний образ бажаного стану якоїсь частини середовища, у відношенні до якого доказово визнана можливість і доцільність його практичного досягнення в майбутньому. Тому розвиток проектної культури він пов’язує з розвитком проектної уяви, ціннісними образами-замислами про майбутній об’єкт діяльності [7, с.69].

Отже, як бачимо, сучасне розуміння проекту має різні тлумачення. Виокремимо такі основні напрями: по-перше, це його визначення як цілеспрямованого процесу одержання очікуваного результату (об’єктивно й суб’єктивно нового): від ідеї, уяви до її втілення; по-друге, як форми організації діяльності всіх його учасників, спрямованої на зміну заданої системи. Головним завданням проекту є забезпечення режиму ефективності та оптимальності функціонування рукотворної сфери діяльності.

Кожен проект є одиничним (а значить і неповторним) і цілісним, він забезпечує методологію практичної діяльності. Від виникнення ідеї до повної реалізації проект проходить ряд ступенів свого розвитку, що утворюють його життєвий цикл. Життєвий цикл проекту прийнято розділяти на фази, фази – на стадії, стадії – на етапи. Проект проходить чотири фази розвитку: концепція, розробка, реалізація, завершення [4, с.18]. Проект будується на триєдності його фаз [17, с.16]: 1) проектування; 2) технологічна фаза; 3) рефлексивна фаза.

Проектування відіграє вагому роль у соціальній практиці та у сфері культури. Воно стає найважливішою характеристикою свідомості сучасної людини, основним змістом організації її матеріального середовища. Проектування починає конкурувати з традиційними засобами пізнання, посуваючи навіть теорію як головну форму організації наукового знання. Із цього приводу існують чисельні думки про те, що сучасна наука базується на проекті. У науковому мисленні міркування суб’єкта завжди приймає форму проекту.

У довідниковій літературі поняття проектування найчастіше трактується як особливий тип інтелектуальної діяльності, суттєвою рисою якої є перспективне орієнтування, практична спрямованість дослідження, процес створення проекту – прототипу прообразу передбаченого або можливого об’єкта, як спеціальна, концептуально обґрунтована і технологічно забезпечена діяльність зі створення образу бажаної майбутньої системи, або як новий тип миследіяльності, орієнтований на розробку програм, проектів майбутніх станів об’єктів і систем на основі тенденції їх розвитку, факторів можливості використання перспективних цілей, аналізу стану об’єктивної дійсності. За словами П. Андруховець, проектування складається з окремого набору операцій та процедур, які відповідають на питання: як повинно бути? [1, с.195].

На думку багатьох дослідників, базовою характеристикою проектування є орієнтування його на об’єкт (об’єктно-онтолоічною діяльністю, оскільки об’єкт конструюється в онтологічних картинках). Робота з об’єктом полягає в тому, що його трансформують і перетворюють. Проектування пов’язане із «зануренням» в об’єкт, з орієнтацією на об’єкт. Тому що, по-перше, саме об’єкти вивчаються, по-друге, саме об’єкти втілюються.

Окремі дослідники вводять парадигму проектування як відокремлену від практико-виробничої діяльності функцію цілепокладання, вільний прояв якої у своїх межах поєднується з космічним універсалізмом творчого пізнання, що реалізує в проектній мові замисли і цінності культури. Інакше кажучи, взаємовідносини проектування з наукою, освітою, мистецтвом, технікою, виробництвом з іншими соціальними інститутами повинні ґрунтуватися на основі інноваційного і культуротворчого потенціалу проектування. Цей вид діяльності по своїй суті – творчий. Крім того, проектування тісно пов’язане з єдністю мислення і дії – це «вправа по матеріалізації думки».

Структура процесу проектування різними авторами розглядається по-різному. Російський академік О. Новіков вибудовує структуру стадій та етапів фази проектування відповідно до логіки організації продуктивної практичної діяльності [16, с.126]. Відповідно до його логіки фаза проектування включає в себе чотири стадії: концептуальну (з етапами: виявлення протиріччя, формулювання проблеми, визначення проблематики, визначення цілей, формулювання критеріїв, визначення альтернатив); моделювання (з етапами: побудова моделей, оптимізація моделей, вибір моделі (прийняття рішення)); конструювання (з етапами: декомпозиції, агрегування, дослідження умов, побудова програми); технологічна підготовка реалізації проекту.  Технологічна фаза включає такі стадії: реалізація проекту, оформлення результатів. Рефлексивна фаза складається з оцінки (самооцінки) результатів і рефлексії.       Як бачимо, важливою ознакою проектної культури є цілепокладання (проектування), тобто посилення смислово-ціннісного потенціалу культури в сфері перетворювальної діяльності. Йдеться про важливе завдання технологічної освіти – формування цінностей, основою яких є розуміння та усвідомлення сенсу, основ та наслідків технологічної діяльності.

Один з авторів поняття «проектна культура» В. Сидоренко у статті, присвяченій генезису проектної культури, зазначає: «Інституціонально проектна культура присутня у проектній діяльності, що являє собою сьогодні складну організовану систему взаємодії спеціалістів різного рівня, що функціонально зв’язана із системами управління, планування і виробництва і є свого роду виробництвом проектної документації, у мові якої передбачається бажаний і призначений до здійснення образ майбутнього об’єкта – речі, предметного середовища, системи діяльності, способу життя». Проте означена культура не зводиться лише до проектної діяльності. І це вчений розкриває у визначенні проектної культури як сукупного досвіду матеріальної культури і сукупного масиву знань, навичок і цінностей, утілених у мистецтві планування, винахідництва, формоутворення і виконання [21, с.9]. Метод проектної культури, – пише В. Сидоренко, – «мистецтво планування, винахідництва, формоутворення і виконання». Слово «мистецтво» в якості коефіцієнта до даних значень суттєво поглиблює їх смисл. Адже мистецтво є не тільки «образним засобом» відображення світу і його перевтілення, воно – особливий тип ємкого, цілісного, сутнісного (нелінійного) мислення. Образність, ємкість мистецтва відповідають образній природі людського мислення, способам роботи мозку.

За своєю сутністю поняття «проектна культура» є інтегральним і його можна визначити як соціально-прогресивну, творчу діяльність суб’єктів освітнього процесу в усіх доступних їм сферах буття і свідомості, при цьому проектна культура:

1)    є діалектичною єдністю процесів опредметнення (створення цінностей, норм, знакових систем і т.д.) і розпредметнення (засвоєння культурної спадщини);

2)    спрямована на перетворення навколишньої дійсності; на перетворення багатства історії людства у внутрішнє багатство особистості; на всебічний вияв і розвиток сутнісних сил суб’єктів проектування.

Проектна культура – відкрита система, яка чутливо реагує на всі ті ціннісні зміни,  що відбуваються у суспільстві. Головним генетичним компонентом цього нового типу культури є заглиблення до суттєвих аспектів створюваних виробів. Він  надає життєвого сенсу, нового змісту всім складовим діяльності – меті, засобам і результату, що об’єднує людину, природу і суспільство. Проектно-технологічна культура організовує діяльність, спрямовує її, надає цілісності й завершеності.           В основі проектної культури лежить перетворювальна діяльність людини, у якій проявляються її знання, уміння і творчі здібності, тому що людина в наш час спроможна впливати і на природні процеси.

В узагальненому вигляді, проектна культура – це рівень розвитку перетворювальної діяльності людини, що виражений у сукупності досягнутих технологій матеріального і духовного виробництва і який дозволяє йому ефективно брати участь у сучасних технологічних процесах на основі гармонійної взаємодії з природою, суспільством і технологічним середовищем, тобто комфортність тріади: природа – суспільство – техносфера. Проектна культура повинна розглядатися як одна із сторін багатогранної загальної культури людства, яка надзвичайно важлива для подальшого прогресивного розвитку цивілізації. Вона визначає рівень розвитку суспільства, спрямовує технічний прогрес, сприяє реалізації інтелектуального (знань), творчого і духовного потенціалу нації.

Висновки. Є всі підстави вважати, що феномен проектної культури не тільки привертає все більшу увагу дослідників з різних галузей науки, а й стає найважливішою складовою сучасного освітнього процесу. Проектна культура сприяє формуванню ставлення до навколишнього світу, що ґрунтується на основі перетворення і покращення життєвого середовища. Вона визначає рівень розвитку перетворювальної діяльності людини, що дозволяє їй ефективно брати участь у сучасних технологічних процесах на основі гармонійної взаємодії з природою, суспільством і навколишнім середовищем. Проектна культура – це динамічна сукупність елементів, що поєднують у собі: технологічні знання, уміння і навички, особистісні якості, що необхідні для ефективного оволодіння перетворювальною діяльністю; рівень сформованості індивідуально-творчої готовності особистості до проектування і реалізації діяльності; прагнення до професіонального самовизначення і самореалізації; ....


Категорія: ФІЛОСОФСЬКІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ | Додав: jww1
Переглядів: 440 | Завантажень: 67 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2016
Пошук
Друзі сайту
Конструктор сайтів - uCoz