ТРАДИЦІЇ ТА ІННОВАЦІЙ В ОСВІТІ: ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Перша декада ХХІ ст. ознаменувалася стрімким посиленням процесів глобалізації, що знайшло своє відображення в різних концепціях модернізації освіти. Глобалізаційна домінанта освітньо-модернізаційного процесу, що полягає в інтенсивному розвитку інформаційно-комунікативних технологій, розширенні міждержавних і міжцивілізаційних контактів, інтернаціоналізації фінансово-економічної сфери та ін., не лише не усуває тенденцій диференціації й диверсифікації, а навпаки, загострює їх. У зв’язку із цим процеси взаємодії освітніх систем у європейському соціально-культурному просторі можуть розвиватися в різних напрямах. Спрямованість цих процесів дуже важко передбачити, а тим більше визначити наперед особливості їх протікання. Але дослідження взаємодії освітніх систем в умовах інтеграції дозволяє стверджувати, що суперечлива природа модернізаційного процесу проявляється в існуванні різновекторних тенденцій інтеграції та диференціації, що наглядно демонструє діалектика традицій та інновацій в освіті.

Сучасні процеси взаємопроникнення педагогічних ідей і парадигм створюють на різних соціокультурних рівнях нові зв’язки і взаємозалежності, які одночасно сприяють як єдності, так і диференціації освітньо-інтелектуального простору. У той же час в умовах широкого розповсюдження інформаційних технологій, Інтернету, телекомунікаційних мереж виникають нові форми уніфікації і стандартизації в освітній сфері, розмиваються попередні уявлення про самобутність культури, традицій, навчання, виховання, школи, особистості тощо.

Освіта покликана розвивати універсально-сутнісні характеристики людини, формувати її індивідуальні та особистісні риси. Одночасно освіта виступає як потужний культуротворчий чинник, важливий засіб збереження і передачі ідентичності та самобутності того чи іншого народу. Тому всі модернізаційні проекти, які здійснюються в сфері освіти, повинні насамперед ураховувати індивідуально-регіональний та інтегрально-глобальний аспекти цього процесу. Обидва аспекти діалектично пов’язані між собою і є двома сторонами єдиного процесу, тому надання переваги одному з них призводить до крайніх форм прояву цієї залежності, тобто до простого відтворення й повторення свого регіонально-традиційного досвіду в першому випадку, або до повного оновлення й цілковитого запозичення чужих глобально-інноваційних стандартів – в іншому.

Послідовне розгортання модернізаційних процесів змінює педагогічну свідомість у бік більш ширшого осягнення поточних подій. У цьому напрямку трансформується сприйняття педагогічних традицій у навчально-виховному процесі. Традиції, на яких ґрунтується регіональна освіта, покликані зберігати спадкоємність і легітимізувати циклічний характер буття як просте відтворення знань. Однак сьогодні традиції, не втрачаючи в цілому впливу на свідомість людей, поступово відходять на другий план, стають менш важливими чинниками в культурно-педагогічному форматі суспільного життя. Глобалізаційна свідомість запозичує у традицій необхідні в даний момент аспекти і використовує їх у своїх цілях, але не рефлексує над сутністю традицій у цілому. Це призводить до поступового формування формалістичного ставлення до традицій і применшення їхнього значення в контексті соціально-педагогічного досвіду людства.

Кожна регіональна освітня система, кожний етнос розробляє свої способи, методи і свій ритм входження в глобалізацію, зберігаючи при цьому як загально соціальну, так і своєрідно локальну традиційну самобутність навчального процесу. Тому в якості важливого завдання освіти завжди виступало вирішення проблеми адаптації до ситуації відкритості та інноваційної активності, тому що рано чи пізно всі регіонально-освітні системи «втягуються» в інформаційно-технологічний простір глобалізації. З одного боку, в умовах глобалізації уникнути тиску уніфікації та стандартизації національних традицій, зберегти замкненість етнічних культур як родову ознаку неможливо, з іншого – навіть подібність рівня соціально-економічного розвитку, наявність спільних архетипів у культурі не гарантує досягнення типологічної одноманітності в освіті. Історія розвитку педагогічної думки засвідчує, що однакових суспільств і освітніх систем не існує, тому що мозаїка педагогічної картини світу кожної регіональної освітньої системи неповторна й унікальна. Яскраво виражена етнонаціональна сутність регіональних освітніх систем, розкрита через емпіричну різноманітність традицій, важко співвідноситься та узгоджується з щільною насиченістю стильових украплень глобальної специфіки. Самобутність як універсальна властивість традиційних освітніх систем передбачає не консервацію традицій, спрощення та формалізацію освітніх систем, а навпаки, постійне ускладнення, зміцнення ядра освіти, навколо якого накопичуються інновації. Засвоєння нових освітніх технологій є основою саморозвитку освіти. У зв’язку із цим практично всі самобутні сучасні освітні системи, які базуються на традиційних формах, не можуть повністю уникнути зовнішніх запозичень, тому що процеси глобалізації створюють нові умови, у яких розвивається сучасна освіта. Отож, самобутність освіти, яка базується на традиційних формах, не може розглядатися сьогодні як основоположний фактор її інноваційного розвитку.

Новий тип глобалізованого суспільства призводить до прискорення темпів усіх напрямів цивілізаційного розвитку, різкої зміни ціннісних орієнтацій в освіті, порушення принципу доповнюваності між традиціями як способом збереження соціокультурного досвіду та інноваціями, націленими виключно на творчість і досягнення нових знань. Інновації спрямовують освітній процес на задоволення нових потреб або пропозицію модерних шляхів для отримання сучасних знань, методів, теорій, концепцій із високим творчим потенціалом і практичним ефектом. Вплив тенденцій глобалізації надає сучасній соціоосвітній ситуації значної нелінійності, яка проявляється в різкому обриві традицій і переважанні інновацій в освіті. Саме порушення співвідношення між традиціями та інноваціями свідчить про входження освіти в стан кризи, при якому вона не втрачає своїх сутнісних рис, а, навпаки, продовжує залишатися каналом утвердження культурної ідентичності, національної самосвідомості та світовідчуття народу. Таким чином, глобалізація як процес наближення людства до цивілізаційної інтеграції при збереженні всього багатства педагогічних шкіл і концепцій не зможе реалізуватися без зміни загальної парадигми розвитку людства, без якісного перетворення системи освітніх цінностей, виваженого синтезу традицій та інновацій в освітньому процесі, консенсусу інноваційного і традиційного світів.

Суспільно-історичний досвід засвідчує, що навіть логічно вибудувана система об’єктів у єдину еволюційну структуру може з однаковою ймовірністю призводити як до максимального розвитку системи, так і до різкого загострення її внутрішніх суперечностей. У результаті цього глобалізація не може мати тотального характеру, бо реальні цивілізаційні та інтелектуально-освітні процеси, які розгортаються в сучасному світі, набувають великої складності, не вкладаються в її параметри і виходять за їхні межі. У всесвітньому глобальному масштабі це проявляється, з одного боку, у зміцненні світового ринку, поглибленні спеціалізації і міжнародного розподілу праці, вирівнюванні матеріальних і культурних потреб, розширенні демократичних поглядів, відкритті широкого доступу до інформаційних ресурсів і нових форм комунікації, зростанні рівня грамотності, розширенні міжкультурних контактів, відкритті великих можливостей у виборі нових життєвих стратегій, з іншого – дестабілізації світової економіки, збільшенні розриву в економічному й соціальному розвитку між країнами і регіонами, виникненні труднощів у трансляції знань і впровадженні технологій, нарощенні міграційних потоків, збільшенні різниці між рівнем життя і добробуту багатих і бідних верств населення, загостренні проблем взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства, посиленні впливу масової культури, девальвації загальнолюдських моральних та естетичних цінностей тощо. Натомість, філософія глобалізації показує, що в контексті цих протиріч освіта, знання, наука, інтелект перетворюються в базовий виробничий ресурс суспільства. Це суттєво посилює роль освіти й науки у формуванні творчої природи особистості з високою внутрішньою мотивацією і бажанням генерування нових знань та інформації. На основі цього складається сучасна шкала освітніх цінностей, підвищується значення інтелектуальних мотивів діяльності людини, зростання вартості людського ресурсу, у зв’язку з чим освіта, наука, інтелект стають центральною віссю сучасної цивілізації, творцем нових традицій.

Отже, глобалізація вимагає вкладати інвестиції в освіту, що формує людський капітал, на якому базується інтелектуальний потенціал кожної держави в цілому, адже саме знання дозволяє створювати сучасні технології й уміло застосовувати їх на практиці. Освіта допомагає кожному регіону зберігати свою національну ідентичність, відбирати від процесу глобалізації лише позитивні моменти і відкидати недосконалі зразки масової культури. Тому українській педагогічній науці необхідно активно брати участь у глобальному освітньому процесі, проводити зі своїми західними партнерами рівноправну і взаємовигідну співпрацю на основі власних національних освітньо-інтелектуальних пріоритетів і традицій. Сліпе наслідування західноєвропейського досвіду може мати негативні наслідки для української національної освіти.

Нині освітньо-модернізаційні процеси не повинні відриватися від соціокультурних, історичних, традиційних основ суспільного життя, адже різке протиставлення традицій та інновацій призводить до безповоротних культурологічних втрат. Навпаки, використання традиційних цінностей дозволяє провести інноваційні перетворення в достатньо ефективній та прийнятній для конкретного соціуму формі. Суспільний досвід показує, що сучасні соціальні системи (у тому числі й освітні) часто містять в собі багато традиційних елементів. Тому саме освітні інновації повинні особливо уважно і відповідально враховувати культурні традиції. Це обумовлюється ще й тим, що традиційні символи і форми можуть виступати життєво важливими чинниками ціннісної системи, на якій базуються інноваційні зміни. Наша історія переконливо довела, що руйнація старого не обов’язково сприяє виникненню нового, а розрив традиційних стосунків і втрата традиційних цінностей веде до дезінтеграції та дезорієнтації, хаосу та анархії, а не до укорінення інновацій та нових суспільних зв’язків.

Ураховуючи ці обставини, сьогодні необхідно зберегти оптимальний баланс між локальними і глобальними тенденціями розвитку освіти, традиціями та інноваціями, елементами технократизму та людиноцентризму, для того щоб індивід, формуючись як патріот своєї країни, усвідомив реалії і новизну глобалізованого світу, адекватно оцінив свої можливості й перспективи в ньому, визначив свою частку відповідальності за його долю, відчув себе не лише представником певної культурної традиції й громадянином своєї країни, а й всього світу. За своєю суттю освіта «працює» на людину і її майбутнє. Вона утверджує на індивідуальному та загальнолюдському рівнях гуманістичну ідею, найвищою метою якої є людина, її невід’ємне право стати, бути і залишатися собою відповідно до власних індивідуальних здібностей – єдине, що зможе забезпечити поступально-інноваційний розвиток суспільства.