Іван Гайдук,
Максим Боголіб,
Тетяна Гончарук
(Переяслав-Хмельницький)
ФІНАНСУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ: ПОНЯТТЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
Дослідження теми
фінансування освіти є необхідним тому, що у високотехнологічному інформаційному
суспільстві якість освіти є головним аргументом у забезпеченні такого рівня
життєвої й професійної компетентності людини, який би задовольняв потреби
особистості, суспільства і держави.
Як показує приклад
розвинутих держав, чим вищий рівень освіченості їх населення, тим вищий рівень їх
економічного розвитку. Саме тому, всі розвинуті країни світу спрямовують значну
частину своїх фінансових ресурсів на підтримку та забезпечення розвитку вищої
освіти. Щодо України, то наші політики та вчені дотримуються думки, що державна
підтримка вищої освіти у фінансовому плані повинна бути значною і потребує
реформування.
Проблеми нових
підходів ВНЗ як складових національних економік та напрямів фінансування
неодноразово досліджувалися зарубіжними вченими Е.Тоффлером, Т. Арнольдом, Е.
Діннсоном, К. Нордентремом й іншими. Питання організаційно-економічного
механізму вищої освіти досліджені в працях українських науковців Т. Боголіб, О.
Єгорова, А. Мороза, І.Мельнічук, Г. Хорунжого, О. Хміль, В. Шевченко й інших
[1].
Не дивлячись на
те, що Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність” з
1991 року декларує щорічні видатки на науку не менші 1,7% ВВП, навпаки жодного
бюджетного року цей показник виконано не було з 1999 року, що не збігається з
реальною ситуацією. Натомість типова щорічна цифра видатків на науку у три-п'ять разів
менша. У цих умовах постало питання пошуку балансу між функціями ВНЗ як такого,
що працює на суспільній ниві діяльності, і як підприємницької організації.
Нині навіть країни ЄС виділяють на фінансування університетів (у відсотках від
ВВП) лише близько половини коштів тих, які надає США, що змушує шукати нові
джерела фінансування.
Що стосується
освіти і, зокрема, вищої освіти, то сьогодні ця сфера вважається стратегічним і
пріоритетним напрямом в Україні. В останні роки спостерігається деяке збільшення
обсягів видатків із державного бюджету на освіту, проте, воно є незначним, спостерігається
скорочення доступу до отримання вищої освіти, зокрема, на навчання за рахунок
державного бюджету. За деякими джерелами видатки на освіту в державі за останні три
роки досягли 40 млрд. грн., що складає всього 6,6 % ВВП (для прикладу в Європі рівень
фінансування освіти не нижче 13% ВВП) [2].
Фінансування
освіти – це система відносин з метою формування, розподілу й використання
різноманітних фінансових ресурсів у сфері освіти. В результаті дії цієї системи
відносин утворюються різноманітні фонди фінансових ресурсів, призначенням яких є
забезпечення нормального функціонування закладів освіти. Особливий характер освіти
змішаного типу зумовлює і відповідну складність цієї системи. Вагоме значення освіти для
суспільства є основою того, що її фінансування забезпечує держава, з іншого боку –
забезпечення освіти фінансовими ресурсами може відбуватися не тільки з державного
бюджету [3, с. 102].
Розвиток
сучасної вищої освіти передбачає гнучкі підходи всіх суб’єктів освітнього
процесу до пошуку додаткових джерел фінансування. Існують
альтернативні можливості у вигляді міжнародних освітніх фондів, які діють в Україні. Значна
частина їх представлена мегапроектами – фондами міжнародного формату, які
переслідують глобальні цілі: подолання важливих проблем людства, встановлення
демографічних цінностей, поширення наукових знань і використання їх для побудови
заснованого на знаннях суспільства, гармонізації сучасного світу [4].
Основними джерелами
фінансового забезпечення освіти є:
-
кошти
державного та місцевих бюджетів;
-
кошти
юридичних та фізичних осіб, громадських організацій і фондів;
-
кошти галузей
народного господарства, плата за додаткові освітні послуги та інші послуги, що
надаються закладами освіти тощо.
Фінансування освіти за
рахунок даних джерел може здійснюватися такими методами:
-
кошторисне
фінансування закладів освіти;
-
бюджетне
фінансування закладів освіти на основі показника вартості навчання одного
студента;
-
індивідуальна
оплата навчання за рахунок власних доходів, грошових коштів юридичних осіб;
-
отримання
додаткових доходів від різноманітних послуг неосвітнього характеру.
Жорсткий поділ
освіти на приватну і державну в сучасних умовах поступово втрачає сенс,
оскільки існує навчання у державному освітньому закладі, який одержує субсидії
держави. У цьому зв’язку на перший план виступають власність, тобто кому належить чи в
якій формі власності перебуває та здійснює свою діяльність певний освітній
заклад, і фінансування, тобто хто оплачує здобуття студентами освіти. Натомість у
багатьох розвинених країнах державні субсидії компенсують значну частину витрат
приватних закладів освіти. Інколи домінує приватний сектор (як, наприклад, у
Японії), але все ж таки частіше є державний [5, с. 58].
Отже, проведені
нами дослідження щодо оцінки стану фінансування вищої освіти у світі та в
Україні показали, що:
- якісне
виконання завдань, які стоять сьогодні перед навчальними закладами системи
вищої освіти, вимагає достатнього рівня фінансового забезпечення діяльності
ВНЗ. Розв’язання
цієї складної проблеми є нелегким завданням для кожної держави, в тому числі і
для України;
- у сфері вищої
освіти все більше простежується тенденція неспроможності держави брати
на себе весь обсяг фінансування. Саме тому альтернативні джерела фінансування
набувають все більшого значення для вищих шкіл;
- відомо, що
головним джерелом фінансування вищої освіти практично в усіх країнах є
державний бюджет, який формується через податки;
- серед інших
можливостей диверсифікації джерел доходів вищих шкіл розглядають
продаж результатів і продуктів дослідної діяльності, активне залучення позабюджетних
коштів для науково-дослідних проектів;
- запровадження
платного навчання в Україні означає відмову від гарантованого державою
безкоштовного навчання, проте, якщо розуміти це як інвестиції для кожного в його
майбутнє, то такий крок є цілком виправданим, оскільки, враховуючи тенденцію, що
70-80 % дорослого
населення Європи підвищує кваліфікацію або й зовсім змінює спеціалізацію;
ЛІТЕРАТУРА
1. Боголіб Т. М. Университет
как экономическая корпорация (Опыт США) / Т. М. Боголіб // Вісник економічної науки України, 2010. – №2.
– С. 13-17.
2. Шевченко В. Л. Болонский
процесс: состояние и проблемы высшего образования Украины / В. Л. Шевченко, К. С. Семенюк // Вісник економічної науки України, 2009. – Вип.
– №1(10). – С. 30-34.
3. Василик О. Д. Теорія
фінансів / О. Д. Василик – К.:
НІОС, 2000. – 416 с.
4. Єгорова О.В.
До проблеми пошуку додаткових джерел фінансування вищої освіти України
/ О.В. Єгорова // Болонський процес: стан та перспективи розвитку вищої
освіти в Україні: матеріали науково-методичної конф. 18-19.11.2010 р. – НТУУ «КПІ». – С. 121–125.
5. Education at a Glance. OECD Indicators. – Paris, 2011 - С. 94.
| 
